2002
декабрь
№12 (41)

Каждый выбирает для себя
Женщину, религию, дорогу,
Дьяволу служить или пророку —
Каждый выбирает для себя.
Юрий Левитанский

СВЕРШИЛОСЬ!
Открытие Мемориального комплекса
«Жертвам Холокоста»
в Дробицком Яру

     Свершилось. Событие, которого все ждали не одно десятилетие. И все разговоры, различные позиции, мнения отошли в сторону перед величием свершившегося. Мемориальный комплекс «Жертвам Холокоста» в Дробицком Яру, где в декабре 1941- январе 1942 гг. нацистами и их пособниками зверски уничтожено всё еврейское население Харькова, открыт.
     Открыт торжественно, в присутствии тысячей харьковчан и гостей города. Церемонию открывал губернатор Харьковской области Евгений Петрович Кушнарев, благодаря личному участию и настойчивости которого мемориал открыт.
     Высокие гости — Президент Украины Леонид Кучма и сопровождавшие его лица, среди которых глава Администрации Президента Виктор Медвечук и вице-премьер-министр Дмитрий Табачник, Чрезвычайный и Пономочный Посол государства Израиль в Украине Анна Азари, депутаты Верховной Рады, губернатор и его заместители, мэр Харькова, раввины и священники, бывшие узники харьковского гетто, чьи близкие лежат в этом Яру и тысячи-тысяч других — прошли пешком от памятника «Древо жизни» (Менора) при въезде в Дробицкий Яр по той почти километровой дороге, по которой 61 год назад в страшный декабрьский мороз несчастных гнали на смерть, к месту церемонии у белоснежного памятника с надписью на украинском языке «Жертвам Голокосту».


     Первое слово Главе государства Леониду Даниловичу Кучме:
     «Дорогі друзі!
     Нас зібрало тут не просто відчуття скорботи. Нас зібрав тут не просто людський біль. Нас зібрала тут пам’ять.
     Саме тут шістдесят один рік тому для України і для світу жахливого смислу набули слова — «Дробицький Яр». Саме тут відбулася одна з найбільших трагедій другої світової війни.
     Це — спільна трагедія єврейського, українського, російського народів. Тут — на Харківщині — фашисти розстріляли, повісили, спалили, задушили в машинах-душогубках десятки тисяч людей.
     Ці мирні люди не становили загрози ні для кого. Їх єдиним бажанням було жити, ростити дітей. Вони мріяли про звичайне людське щастя — і не могли знати, що куля ката невдовзі покладе край — і мріям, і життю.
     Біля входу на меморіальній дошці написано: «Це місце, де мертві вчать живих».
     Вони вчать нас терпимості і любові одне до одного. Хоч би якими різними ми були — ми зобов’язані пам’ятати: перед Богом усі рівні.
     Iсторія мало чого навчила людство. Хоча від трагедії Дробицького Яру пройшло чимало років — але найпотворніше зло — нетерпимість і ненависть до тих, хто іншої групи крові, — не зникло.
     Сучасні міжетнічні конфлікти, війни та терористичні акти не дозволяють нам забути про те, що зло продовжує жити серед нас — змінюючи свою подобу, але не змінюючи суті.
     В Україні — відколи вона постала як незалежна держава — вистачало і своїх проблем, і своїх конфліктів. Ми взагалі майстри творити їх — інколи мало не на порожньому місці.
     Однак Бог уберіг нас від конфліктів міжнаціональних — у нас людей не ділили і не ділять на своїх і чужих. Це не просто норма Конституції. Це норма життя в нашій країні, де толерантність і повага щодо представників інших національностей є неписаним правилом поведінки. Ми маємо навчитися цінувати це.
     Ми — українці — миролюбна нація. Як Президент України я пишаюся своїм народом і складаю йому глибоку шану. Але — вдумаймося — звідки корені нашої миролюбності і нашої толерантності? Чи не тому, що ми виросли на землі, политій кров’ю тих, хто вічно спочиває — по всій Україні — у тисячах дробицьких ярів?
     Переконаний: зерна ненависті ніколи не проростуть на українській землі — і це чи не найголовніший наслідок того, що більш як шість десятків років тому відбувалося під українським небом.
     Тут — де ми з Вами зараз — мир і спокій мають зовсім інший смисл. Тут нас чують не лише живі, але й ті, кого з нами вже немає.
     Вони вчать нас.
     Вони вчать нас берегти й цінувати те, що в нас є.
     Ми будуємо демократичну державу, в якій немає поділу на більших і менших. Росіяни, євреї, поляки, угорці, румуни, кримські татари — для всіх, хто тут живе, українська земля — своя, рідна.
     I я хочу, аби всі ми — ще раз і ще раз — усвідомили: саме українська державність і наш рух у Європу є гарантією дотримання прав та свобод людини — і сьогодні, і в майбутньому. Гарантією того, що в нас більше ніколи не буде голодоморів, погромів, Бабиного чи Дробицького Яру. Не буде нових братських могил невинно убієнних.
     Вони вчать нас пам’яті. Щоб люди ніколи не забули того, що діялося тут у 41 — 42 роках.
     Ті, хто пережив цю драму і дивом вижив, її свідки, — а вони є тут серед нас, — ніколи цього не забудуть. Крики людей, дитячий плач, стогін закопаних живцем — мабуть, сняться вам і досі.
     Але пам’ять про це — не тільки ваш біль. Не тільки ваше життя. Не тільки ваше минуле. Про це мають пам’ятати і наші діти та внуки. Пам’ятати, скільки судилося українському роду.
     Тоді — в 1943 році — правда про Дробицький Яр облетіла весь світ і стала прелюдією Нюрнберга.
     Сумнозвісне фашистське «остаточне вирішення єврейського питання», як відомо, полягало у створенні гетто на окупованих територіях та у фізичному знищенні євреїв. Усього на українській землі було близько п’ятидесяти гетто. Таке гетто знаходилося і на східній околиці Харкова — біля Верстатобудівного заводу. Звідти людей групами гнали до виритих котлованів. Того, хто самостійно пересуватися не міг, спалювали в бараках живцем.
     Усього під час другої світової від рук нацистів загинуло близько шести мільйонів євреїв, чверть з них — на українській землі.
     Українці, як ніхто інший, розуміють трагедію єврейського голокосту. Бо голокостові передував інший геноцид — великий голодомор 32–33-го років, який забрав кожного п’ятого українця.
     Не дарма ці страшні для євреїв та українців слова — голокост і голодомор — навіть звучать подібно.
     Дорогі друзі!
     Сьогодні ми відкриваємо першу чергу меморіального комплексу «Дробицький Яр». Він увічнює пам’ять про жертви фашистського тоталітаризму, який разом з тоталітаризмом комуністичним принесли стільки горя.
     Ми вшановуємо пам’ять тих, хто лежить у цій землі. Тут, де вічне стикається з плинним, глибинне — з поверховим, сутнісне — з наносним, особливо ясно усвідомлюєш, у якому хисткому та мінливому світі ми живемо, як усе залежить від Бога та від волі людей.
     Прошу вшанувати пам’ять усіх загиблих хвилиною мовчання.
     Дякую.
     Хай же трагічне минуле ще більше зблизить народи, що живуть в Україні. У нас спільна земля і спільне майбутнє, яке нам будувати разом. Нехай усі почуваються на цій землі вільно і щасливо, сьогодні, і весь час, доки існуватиме Україна.»

     Слово Чрезвычайному и Полномочному Послу государства Израиль в Украине г-же Анне Азари:
     «Шановний пане Президенте!
     Шановний пане Губернаторе!
     Шановне панство!

     Ми зібралися сьогодні, щоб вшанувати пам’ять загиблих тут харків’ян. На жаль, в Україні місць, подібних Дробицькому Яру, багато.
     У Дробицькому Яру було розстріляне понад шістнадцять тисяч харківських євреїв, з них — понад тисячу — дітей.
     Величний меморіальний комплекс «Жертвам Голокосту» — це гідна пам’ять про жертви Дробицького Яру. Те, що саме на Харківщині було зведено такий меморіал — невипадково. Як мені відомо, про спорудження меморіалу особисто піклувався губернатор пан Євген Кушнарьов, який ще в 1992 році на посаді мера Харкова підписав рішення про початок встановлення меморіалу в Дробицькому Яру. Особлива подяка — заступнику губернатора пану Анатолію Кравчуку.
     Харківський регіон випереджує інші щодо збереження та увічнення пам’яті про жертви Катастрофи. В 1996 році було відкрито перший і до недавнього часу єдиний музей Голокосту в Україні. Успішно працює просвітницький центр «Голокост». Пам’ятник «Праведникам народів Світу», що був споруджений обласним комітетом «Дробицький Яр» в 1997 році, був першим не тільки в Україні, але й в країнах СНД.
     Я б хотіла подякувати усім, хто причетний до відкриття меморіалу, керівництву Незалежної України — за політику мира та злагоди між етносами України, за відродження та збереження пам’яті про понад мільйон українських євреїв, які були знищені під час Другої світової війни.
     Закінчу рядком із старовинної єврейської молитви, завжди актуальної:
Той, що дарує мир в небесах,
Подаруй мир і нам
всьому Iзраїлю
всім людям.
Дякую».

     Несмотря на мороз и ветер и долгое ожидание высоких гостей, все, кто был на церемонии в Дробицком Яру, говорили потом, что небо благоволило к самому событию — за день до открытия и на следующий день в Харькове стояли 14- градусные морозы, в день церемонии отметка была на 6-7 градусах. Расходились молча; бывшие узники харьковского гетто со слезами на глазах — Елена Щербова, руководитель городской организации бывших узников, чей отец остался здесь в декабре 1941 г., Евгений Ласенко, ее заместитель, потерявший мать, Светлана Давыдова, семья и родственники которой, свыше 17 человек, лежат в этом яру…Общие чувства после церемонии выразил Иосиф — Юзек Тарашинский, единственный, чудом спасшийся из самого Дробицкого Яра, где лежат его родители и брат: «Памятник есть, его поставили. Это большое дело, и это самое главное».

Гл. редактор


Фрагмент Комплекса